укр eng
Окупований Севастополь: погляд зсередини
70
35

Новини щодня висвітлюють ситуацію у Криму. Дивишся ці кадри і не віриш, що таке взагалі може відбуватися в Україні. “Зелені чоловічки” без розпізнавальних знаків блокують дедалі більше військових частин і стратегічних об'єктів, а тамтешня “самооборона” ретельно вишукує на кожному кроці “бандерівців”. По всьому півострову натикано десятки, а, можливо, сотні блокпостів проросійських активістів, які спиняють машини з некримськими номерами та громадський транспорт. Однак дивитися це все по телевізору — це ніщо порівняно зі спогляданням згаданого маразму на власні очі. Напередодні двохсотої річниці генія українського народу Тараса Шевченка я з цілком конкретною метою сунувся до самісінького жерла безладу — Севастополя. Хочеться поділитися з вами тим, що я там побачив...

Дістатися потягом із Києва безпосередньо до Севастополя виявилося проблематичним: усі квитки було розкуплено за кілька днів наперед. Зате сімферопольський поїзд вирушав напівпорожнім, що, звісно, хоч і додало кілька зайвих годин до загальної тривалості шляху, зате певною мірою мінімізувало ризики, оскільки київські поїзди у місті-герої на морському узбережжі кримські “дружинники” перевіряють пильніше.

Як не дивно, напередодні Дня народження Тараса Григоровича все виглядало більш-менш спокійно: дорогою до поїзда ніхто не заходив, нічого не перевіряли, а в самій столиці Автономії хоч вокзалом і лазили “жовті полосатики” (так у народі звуться тамтешні “повстанці” з георгіївськими стрічками), та без особливого ентузіазму. Те саме із потягом до кінцевого пункту призначення, що на нього я в результаті “перескочив”.

Перший день у Севастополі запам'ятався спокоєм і миром. Світило сонце, тут і там гуляли містом мами з дітьми і здавалося, мов новини у телевізорі не мають анічогісінько спільного з об'єктивною реальністю. У результаті вийшло цілком безпечно погуляти цим красивим і напрочуд охайним містом, знімаючи на пам'ять основні об'єкти туристичної привабливості.

Справжня “жесть” почалася, власне, на День народження найвідомішого поета України, тобто, дев'ятого березня. Об одинадцятій стартував невелелюдний мітинг, на якому з півсотні місцевих патріотів упереміш із активістами з решти України, котрі приїхали за них уболівати, почали читати вірші Шевченка та заспівали гімн України. Перед присутніми виступили севастопольські патріоти та народний депутат Олесь Доній, що теж прибув ушанувати пам'ять Пророка в цей складний момент нашої сучасної історії.

Минуло з півгодини, проукраїнських активістів явно побільшало і їхнє число тепер наближалося до двох сотень (символічно, чи не так?). Аж раптом серед натовпу підняли перший російський триколор. За п'ять хвилин у небі замайорів другий, а по тому й іще штуки три. Коли ж патріоти зачитали чергового вірша, невідомо чому розпочалася бійка. Декільком активістам із обох таборів добряче дісталося, розбили також камеру журналіста, однак тривало це все не більше п'яти хвилин, адже втрутилися правоохоронці (їх, до слова, було загалом душ сім).

Та просто так “ображені” проросійські активісти відступати не збиралися. Вони відійшли повіддаль і заходилися комусь телефонувати. Як результат, за десять хвилин під'їхало п'ять мікроавтобусів із російськими прапорами, звідти висипав народ із георгіївськими стрічками та посунув на патріотів. Спершу познімали українські прапори, тож акція стала нагадувати збори прихильників російського триколору. Далі — бійка, причому до того жорстока, що здалося, немов на людей випустили прайд розлючених левів.

Показово, що під час сутички міліціонерів поблизу не було.

Так склалося, що я стояв повіддаль, тож швидко закрокував до місця сутички. Однак мене спинили двоє дужих хлопаків у камуфльованій формі з георгіївськими стрічками, почали вимагати документи. Врятував мене абсолютно несподівано місцевий мешканець років п'ятдесяти. Він підійшов до мене і сказав “самооборонівцям” дослівно таке: “Зачем вы пристали к моему крестному сыну? Он приехал ко мне в гости, мы уже уходим”, а далі відвів мене геть прилеглими подвір'ями.

Ми з моїм рятівником, якого звали, між іншим, Володимиром, попростували до найближчого райвідділу міліції. Чоловік порадив написати будь-яку заяву, щоби мати “залізне” алібі, де саме я перебував під час сутички, позаяк інакше, мовляв, шукатимуть і знайдуть. Тож я заявив про крадіжку грошей у потязі з Сімферополя, що насправді відповідало дійсності.

Доки черговий оформлював мою заяву, до відділку саме привезли наших хлопців — декого в кайданках, а решту просто тримаючи попід руки. Чим там із ними все закінчилося, я, відверто кажучи, не знаю, адже протокол за моїми словами був складений і лишатися у відділку сенсу не було. Виходячи надвір, я зауважив іще одного з молодих патріотів, який просто лежав на асфальті й не ворушився. Довкола крутилося двійко міліціонерів, вони курили та не надавали хлопцеві жодної допомоги...

Мої друзі, з якими я вирушав до Севастополя, порадили “загубитися” до вечора і не суватися на квартиру, що її ми винаймали, а також уникати людних місць. Володимир запросив мене до себе — пересидіти...

Мій рятівник виявився корінним севастопольцем, який мешкав тут, що називається, з діда-прадіда. Він — один із тих небагатьох, хто вважає себе українцем і аж ніяк не підтримує російського вторгнення. Мало не зі слізьми на очах Володимир називав останніми словами окупантів за те, що вони “забирають у нього Батьківщину”. За його словами, я — єдина людина за останні роки, з якою він може поділитися думками, не боячись за власне здоров'я або навіть життя. “Навіть із мамою сварюся. Вона мені каже, мовляв, згадай своє російське коріння, а я кажу — яке? Українець я, прізвище у мене українське і буду стояти за Батьківщину до кінця! Через якогось клятого Путлера я втрачаю не лише домівку, але й власну матір”, - бідкався він.

Обставини склалися так, що довелося заночувати у Володимира вдома. Як з'ясувалося пізніше, винайняту нами квартиру серед ночі оточили душ тридцять. Хлопці розповідали, буцім спершу ломилися у двері, але патріоти всередині сиділи тихо й упродовж двох із лишком годин не подавали ані звуку. Потому непрохані “гості”, називаючись міліцією, заходилися будити сусідів і питати, хто в цьому під'їзді здає квартиру. Машина одного з проукраїнських активістів стала неподалік і вичікувала на слушну нагоду забрати наших друзів мало не до ранку. Коли натовп окупантів порідшав і вони рушили до сусідніх парадних, патріоти вигулькнули з оточення і забралися машиною геть.

Утім, це ще не вся історія. Після того, як Володимир повів мене геть іще вдень, частину активістів випустили. Утім, їхні поневіряння лиш починалися: “самооборона”, маючи на кожного орієнтування і на деяких навіть фотографії, з палицями, ножами й навіть вогнепальною зброєю почали їх розшукувати містом. Щоби потрапити додому, хлопці змушені були шмигати подвір'ями, проте їх таки знайшли п'ятеро “добровольців”. Зав'язалася бійка, нашим удалося прорватися, проте не без травм. Ну, а про нічний сюрприз удома ви вже знаєте...

Уранці мені треба було вибиратися до своїх друзів. Ситуацію суттєво ускладнювало те, що, по-перше, я мав готівкою лиш десять гривень, по-друге, гадки не мав, де перебуваю і куди саме мені слід іти, а по-третє, телефон зовсім розрядився. Попрощавшись із Володимиром близько дев'ятої ранку, вийшов надвір і подався абикуди — в напрямі, який мені здався правильним...

Довелося натягти на голову шапку попри зовсім теплу севастопольську погоду: на кожному перехресті стояли “самооборонці”, перевіряючи чи не в кожного другого документи та звіряючись із якимись папірцями. Я понад усе хотів уникнути неприємностей із нічого, тож, забачивши чергового камуфльованого активіста з георгіївською стрічкою “пірнав” у найближчі провулки і подвір'я.

Таким темпом я дістався до єдиного відомого мені орієнтира — кінотеатру “Росія” — за дві години. Знайшов магазин мобільного зв'язку, попросив поставити на зарядку, віддав останню десятку і вийшов надвір чекати. Але під кінотеатром і ЦУМом, що поблизу, зібралися дуже великі сили проросійських активістів і міліції, на щось старанно вичікуючи. Саме тоді мені стало по-справжньому страшно. Натягнувши шапку на голову так, що ледь не закрив собі очі, сутулячись і тримаючи руки в кишенях, дивлячись собі під ноги й не підводячи погляду, зайшов до тамтешнього “Сільпо”, де впродовж хвилин сорока ходив між стелажами, нібито придивляючись до товару.

Телефон, хвалити Бога, трошки зарядився. Я його увімкнув і побачив, що за ніч мені телефонували вісімдесят разів і кидали повідомлення на зразок “У жодному випадку не додумайся повернутися на квартиру!”. Подзвонив нашим хлопцям і виявилося, що їх перевезли до нового помешкання, де вони сидять і зараз — усімнадцятьох. Дехто й далі перебував у райвідділку, а про інших узагалі не було нічого відомо.

Зрештою, я потрапив до своїх. Хтось дивився телевізор, якусь російську нісенітницю (напередодні саме повимикали всі українські канали навіть із кабельних мереж), інші ж відсипалися після нічних подій. Усім було ясно, що бути в Севастополі далі неможливо і треба чимшидше звідси забиратися додому.

Невдовзі приїхали кілька патріотів, які були на вокзалі й дізналися про цілковиту відсутність квитків на сьогоднішній потяг на Київ. Зате, зауважили вони, є повно місць на сімферопольський склад. Робити нічого — треба подолати близько сотні кілометрів і якимсь чином залишитися непоміченими...

Зорганізувалися на групи по двоє і по троє чоловік. Першими вирушили ми з хлопцем на ім'я Василь. Вчинили дуже розважливо: на останні гроші — а це близько 500 гривень — викликали пряме таксі до Сімферополя. Решта вирішила сідати на автобуси й маршрутки, а вже тоді на них можна було сісти лише за паспортом.

Наша машина приїхала дуже скоро. У водія були причеплені до дзеркала заднього бачення російський прапорець та георгіївська стрічка, таксі мало севастопольські номери, а “шашку” таксист зняв із даху, щоби ту не збило вітром. Можливо, саме тому ми без проблем проїхали блокпост проросійських активістів на виїзді з міста, ще один — десь на половині шляху, а останні штуки три — прямо в Сімферополі. Потім з'ясувалося, що всіх без винятку наших друзів “самооборонці” повисаджували з автобусів на першому ж пості...

У столиці автономії ми стикнулися з великими проблемами. Річ у тім, що до поїзда на Київ лишалося ще близько п'яти годин, а вокзалом ходили так звані “дружинники” і перевіряли всіх. Уже в черзі біля каси я, стискаючи в руках свій паспорт із київською пропискою і прекрасно розуміючи, що це зараз може спричинити, не сподівався на черговий подарунок від долі, але панянка фортуна і нині не лишилася осторонь.

- Хлопці, куди вам треба їхати? - підбіг до нас із Василем незрозумілий чоловік років сорока.
- Куди-небудь подалі звідси, - відповів я, а сам подумав: “Опа. Ми вже, судячи з усього, приїхали”.
- У мене брат — провідник, за годину на Херсон за символічні гроші поїдете без квитків. Нормально поїдете, все добре буде! - з усмішкою на обличчі запевняв незнайомець.

Порадившись між собою і згодившись, що і так, і інакше ми можемо стикнутися з великими проблемами, врешті погодилися йти на потяг “Сімферополь — Одеса” із зупинкою в Херсоні. Заплатили указану “таксу” і невдовзі, хвалити Бога, склад благополучно рушив. Визначених місць у нас, звісно, не було, оскільки не було квитків як таких, тож ми сіли у купе провідника і дивилися з ним фільми по ноутбуку. Можна було б сказати, що все закінчилося, але...

- Мені щойно дзвонили, до поїзда зайшли якісь люди з автоматами, - перервав відносний спокій на станції в Армянську провідник. - Ти, - він показав на мене, - йди у тамбур і удавай, що роздивляєшся краєвиди, а твій друг нехай знайде вільну полицю й удає, ніби спить.

Тоді нерви були на межі. Я стояв у тамбурі й дивився у вікно, а в самого виступав холодний піт і спинялося серце. Аж ось двері між вагонами відчинилися і до мене завітали військові... з українськими нашивками! Швиденько перевірили паспорт і рушили далі. Василь теж не зазнав особливих проблем, хоча паспорта при собі в силу певних обставин не мав.

Остаточно ми заспокоїлися у Херсоні, де скрізь були вивішені українські, а не російські прапори, а контролювала місто місцева Самооборона Майдану. Пригоди залишилися позаду.

P.S. Певна річ, у цьому матеріалі я не розповів багатьох деталей. Не згадав я те, що севастопольські магазини не приймають українських кредитних карток; опустив я і те, що з номеру маленького мотелю в Херсоні ми виселялися поквапом, адже пройшла інформація, мов навздогін нам поїхали кримські “оборонці” й хочуть перевіряти готелі. Але все це вкупі потягне на не один десяток тисяч символів, а, як відомо, читач дуже швидко втрачає цікавість до великих статей.

Загалом, допис вийшов поганим. Я не хочу писати про те, що пережив.

Хочеться лише закінчити словами Володимира, який урятував мене від сутички в Севастополі: “Будь ласка, не забувайте нас! Складається враження, що всім байдуже. Ми — теж українці, ми не згодні з тим, що нас просто віддають на поталу Росії і цим молодчикам із георгіївськими стрічками. Допоможіть, чим зможете, і не кидайте у біді. Слава Україні!”.

Богдан Ковальчук

 

Коментарі
Поки що немає жодного коментаря
Залишити коментар
Для того, щоб залишити коментар, зареєструйтесь або увійдіть до системи, якщо вже зареєстровані